МАН

Тема: Дослідження історичної пам яті, як чинника формування національної свідомості і громадської активності в умовах сьогодення.


Зміст
Вступ…………………………………………………………………………………….3
Розділ 1 «Історична пам ять», як чинник формування національної свідомості
1.1 «Історична пам ять», її поняття та суспільна роль……………………………… 6
1.2 Проблеми історичної пам яті в сучасних українських дослідженнях…………..10
Розділ 2 Дослідження історичної пам яті на прикладі жителів села Рівне
2.1Шкільний музей - скарбниця яскравих сторінок історії села…………………..14
2.2 Пам ять людей про події минулого як чинник вирішення проблем сучасності...19
Висновки……………………………………………………………………………….....23
Список використаних джерел………………………………………………………….24
Додатки …………………………………………………………………………………..25

ВСТУП

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що ми є учасниками активного процесу формування майбутнього молодої української держави. Але ніколи майбутнє не може існувати без минулого. « Народ, позбавлений минулого, не має і майбутнього» - говорить народна мудрість. Нація згасає, коли забувається історія, втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї. Усі сторінки історії українського народу – це реальне життя людей в різні історичні періоди, які не можна перекреслити або стерти з пам яті народу. Від покоління до покоління передаються особливості української нації через історичну пам ять, через засвоєння культурних надбань, традицій тощо.


Глибоко закорінена в минулому, історична пам'ять все ж є насамперед атрибутом сучасності, притому таким, що має свій прогнозний вимір. Вона чуттєво реагує на зміни ситуації, особливо ті, що супроводяться небезпечними викидами негативної енергії.
Блискучий дослідник «місць пам'яті» П.Нора слушно пов’язує з прискоренням історії феномен «розірваної пам'яті». Глобалізація, демократизація, медіатизація, соціальне нівелювання – ці та інші процеси підміняють природну пам'ять «ефемерною фотографією актуальності». Дистанція між пам’яттю й історією росте відтоді, як люди пізнали право, владу й саме прагнення до змін, і нині досягла своєї крайньої, судомної межі .
Утім, хоч якого примхливого вигляду може набувати історична пам'ять, у сучасному цивілізованому соціумі існує чітке усвідомлення того незримого, але завжди відчутного зв’язку, який існує між минулим, сучасним і майбутнім. Причому йдеться не лише про причинний зв'язок від минулого до майбутнього через сучасне, але й про своєрідний зворотний зв'язок від майбутнього до минулого. Адже кожен підсвідомо відчуває: те, що відбуватиметься в майбутньому, неминуче впливатиме і на оціночні характеристики минувшини, і на ретроспективне бачення нашого сьогоднішнього буття.
Для України проблема масиву історичних знань, присутніх у науковому, політичному, культурному, медійному та інших дискурсах, подвійно актуальна й не меншою мірою болюча. У Національній доповіді «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави» (2009 р.) зафіксовано невтішний діагноз: українське суспільство стало «хворим на історію», таким, що болісно реагує на будь-які проблеми, пов’язані з власним минулим» . Суспільна значимість історичної пам'яті визначається тим, що, принаймні в ідеалі, вона являє собою символічну форму передачі культурних смислів, звід застережень і попереджень, етичну настанову на ненасилля.
Без історичної пам'яті неможливе відтворення історії суспільства. Вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам'ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. Одним із її виявів є спогади учасників історичних подій, їхні усні перекази, письмові свідчення. Своєрідним арсеналом історичної пам'яті є архіви, музеї, бібліотеки. Пам'ять, свідомість, історія взаємозумовлені і взаємозалежні. За своєю суттю пам'ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до містифікацій, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп).
Працюючи протягом кількох років екскурсоводом нашого шкільного музею, знайомлячи гостей з славетною історією села Рівне, я замислилась: а чи пам’ятають свою історію мої односельці, які відомі постаті залишились в їхній пам яті. Історія великої країни починається з історії окремої людини, родини, маленького села і міста. Долучаюсь до такої святої справи, як пам ять роду під час кожної екскурсії я розумію, що через долю однієї людини, родини і села можна глибше пізнати історію всього народу. Минуле мого села зберігається в експонатах музею і не тільки. В селі Рівне є 9 вулиць і деякі з них мають назви, пов’язані з історією села. Це – вулиці імені Кривоноса, Шрома, Мукерії. За кожною назвою стоїть своя історія і доля людей. Сьогодні постало питання про перейменування вулиці Леніна. І мені стало цікаво, якою може бути наступна назва цієї вулиці. Чи побажають її жителі увіковічити ім’я ще якогось відомого односельця?!! А може це буде нейтральна назва. Тому метою нашого дослідження є:
- теоретичне обґрунтування змісту поняття «історична пам’ять»;
- вивчення рівня збереження в пам яті жителів с. Рівне яскравих сторінок минулого, пов’язаних з історією рідного села;
- дослідити, як в умовах сьогодення спрацьовує «історична пам’ять» як чинник національної свідомості і громадської активності.
Об єктом дослідження є процес спрацювання історичної пам яті жителів с.Рівне у формуванні сьогодення.
Предметом дослідження є поняття «історична пам ять».
Працюючи над даною роботою, ми з керівником поставили перед собю такі завдання:
- здійснити теоретичний аналіз наукової літератури, інших джерел з метою визначення змісту поняття «історична пам’ять»
- з ясувати, які сторінки історії села найкраще закарбувалися в народній пам яті;
- визначити рівень зацікавленості історією свого села серед окремої групи моїх односельців;
- пов’ язавши історію із сьогоденням, діагностувати ставлення жителів до зміни назви вулиці Леніна.




РОЗДІЛ 1
«Історична пам ять», як чинник формування національної свідомості

1.1 «Історична пам ять», її поняття та суспільна роль
Здатність пам’ятати – суто людська риса; саме вона виділяє людину з тваринного світу. Та безтілесна субстанція, яку іменують історичною пам’яттю – феномен, який слугує однаковою мірою і мірилом цивілізованості й моральності, і фундаментом ідентичності, і джерелом багатьох душевних травм. Нелегко збагнути здатність історичної пам'яті повертати нас у минуле, відтворюючи тим самим безперервність соціального буття людини.
Існують десятки визначень історичної пам'яті; оціночні судження варіюються у діапазоні від «просто вдалої метафори» до означення її як свідомо ретрансльованого знання про історичний досвід спільноти, структурної частини індивідуальної й колективної (соціальної) пам'яті, символічної репрезентації минувшини у контексті викликів сучасності.
Під “історичною пам’яттю” ми розуміємо здатність людського розуму зберігати індивідуальний і колективний досвід міжлюдських взаємин і формувати на його підставі уявлення про історію як таку та своє місце в ній. Фактично, – це наявна інформація для соціальної ідентифікації особистості і спільноти. Зрозуміло, що історична пам’ять – індивідуальна і колективна – є результатом взаємодії особистості і соціального середовища. Без такої взаємодії немає й історичної пам’яті.
Проблема історичної пам’яті не є новою, її досліджували ще у ХІХ ст. як фе- номен збереження й передачі інформації про минулі події, які вважали цінними з погляду сучасності і майбутнього. У 1930-ті рр. М. Гальбвакс визначив соціальну природу пам’яті і запровадив поняття “колективної пам’яті” як соціального кон- структу, який відповідні спільноти і групи творять та зберігають з метою тлумачення минулих і сучасних подій. Проте тема ожила наприкінці ХХ ст., коли історики впритул зайнялися вивченням історичної (і суспільної) свідомості, виокремленням в ній стійких історичних структур, зокрема історичної пам’яті. На Заході французький історик Б. Гене у 1980-х рр. накреслив шляхи дослідження феномену середньовічної історичної культури. Згодом цікаві теоретичні вирішення проблеми запропонували німці Й. Рюзен, Я. Ассман та інші, а загалом дослідження поточилися в річищі “нової культурно-антропологічної історії”, яка зацікавилася динамікою взаємодії уявлень про минуле в колективній пам’яті різних груп й історичної думки тої чи іншої епохи. Для української гуманітарної науки проблема історичної пам’яті стала особливо актуальною після здобуття Україною незалежності й виникнення потреби осмислення історичної ( і суспільноїзагалом) свідомості у процесі формування національної ідентичності. До вивчення такого складного явища, яким виглядає історична свідомість сучасних українців, приєдналися не тільки історики, а й соціологи, політологи, культурологи тощо . Проте в науковому світі сьогодні не існує одностайної думки про співвідношення між суспільною свідомістю та наукою, між історичною свідомістю та історіографією, покликаною формувати її. Тут на перший план і виходить про- блема історичної пам’яті та її співвіднесення з історіографією.
Найважливіша функція історичної пам'яті – адаптативна; у своїй «образній» формі минуле апелює і до розуму, і до почуттів людини, сприяючи виробленню алгоритму її світовідчуття й пове- дінки. Історичні уявлення мають властивість формувати ціннісні орієнтири і в такий спосіб впливати на суспільну атмосферу й поведінкові стереотипи. Позитивні цінності закладають духовно- орієнтаційний фундамент суспільного буття, надають смисл життю індивіда, стимулюють почуття гідності й самореалізації. Але й ті символи й коди, що формуються на основі відчуття втрат і травм як своєрідні «антицінності», також мають регулятивне значення, застерігаючи від повторення минулих помилок. Не меншою мірою важлива для людини й соціуму ідентифікаційна функція історичної пам'яті, яка формує почуття належності до колективного «ми», допомагає у пошуках відповіді на поставлене питання: «Як можливе суспільство».
Життєстійкість історичної пам’яті забезпечується її здатністю акумулювати й передавати у спадок нагромаджений спільнотою історичний досвід разом з ідеями, віруваннями, традиціями. Звідси подиву гідна інерційність історичної пам’яті та її потужний вплив на політичну культуру соціумів. Традиціоналізм разом із притаман- ною йому ностальгією за минулим здатен справляти на суспільну свідомість стійкий емоційний вплив, далеко не завжди сумісний із інноваційними настановами та відчуттям часу. Історична пам’ять, отже, являє собою складний феномен суспіль- ної свідомості, що входить як у сферу суспільної психології, так і в царину ідеології. Вона включає в себе і матеріальні залишки минулого, і відповідні образи, символи, міфи, ритуали, історіографічні уявлення. Кожна історична спільнота – це своєрідний мікрокосм, який існує у часі й просторі і на кожному етапі свого розвитку створює знакову систему, що її з більшим чи меншим успіхом розшифровують нащадки. Щільність і тривкість історичної пам'яті залежить як від ступеня розвитку соціуму, так і від якості колективного само- усвідомлення, що формується суспільно-політичною думкою. У вигляді органічної частини в неї входить і те «колективне підсвідоме», яке непідвладне раціональним поясненням. Логіку формування історичної пам'яті не завжди легко збагнути, але очевидне одне: чим охочіше вона тяжіє до однозначності й нормативності, тим більшою є вірогідність її сакралізації. А це вже створює певні небезпеки, оскільки об'єктивне знання швидко витісняється міфами, а міфи є найзручнішим фоном для політичних маніпуляцій.
Компоненти чи структурні елементи історичної пам’яті, безумовно, по- требують комплексного підходу до їх дослідження, оскільки вони взаємопов’язані й тісно переплетені. Структуруючи історичну пам’ять, К. Новікова вказує на такі елементи: а) спогади про свої витоки і предків; б) уявлення про історичне становлення етносу; в) спогади про так званий золотий вік — час політичної, економічної та духовної величі; г) «персоніфікована» історична пам’ять — образи та вчинки героїв, святих, видатних суспільних діячів, військових та ін. ; д) спогади про взаємини з навколишніми державами (найчастіше це спогади про війни); е) конфесійна пам’ять, в основі якої містяться уявлення про культові обряди, прийняття релігії, її долю. Структуру історичної пам’яті також розглядають як сукупність її складових елементів: знання, мова, традиції, обряди та звичаї, цінності, символи, усна народна творчість і соціально-історичні образи. Зміст історичної пам’яті розкривається і через функції, які вона виконує: запам’ятовування, збереження та відтворення суспільно-важливої історичної інформації, дослідники вирізняють також комунікативну, адаптаційну, ідентифікаційну, інтегративну, виховну, пізнавальну й світоглядну функції історичної пам’яті.






1.2 Проблеми історичної пам яті в сучасних українських дослідженнях
Сучасний етап розвитку України характеризується докорінними змінами в усіх сферах суспільного життя. Держава перебуває на історичному роздоріжжі. В якому напрямку рухатися далі? Який суспільний ідеал сповідувати? Що запозичити з минулого, а від чого відмовитися? Відповіді на ці питання хвилюють усіх небайдужих людей, а також науковців, які намагаються дослідити складні процеси нашого минулого й сьогодення. За останні роки зацікавлення феноменом історичної пам’яті помітно зросло. Аналітики зазначають, що майбутнє державності залежить багато в чому від інтерпретації минулого. Ситуація ускладнюється, коли «в спільноті, що являє собою народ однієї країни, функціонує декілька різних за змістом канонів «історичної пам’яті». Сьогодні зростає кількість досліджень різних аспектів історичної пам’яті, її формування та функціонування, що потребує періодичних історіографічних оглядів. Як зазначає Л. Зашкільняк «наукова парадигма історіописання, яких би моделей вона не дотримувалась, хоча і здатна дати науковий, тобто раціонально пояснений образ об’єкта дослідження в його предметному представленні, все ж не спроможна забезпечити адекватного знання про об’єкт в цілому, оскільки певна кількість рис і властивостей завжди залишатиметься поза вивченням. Тому наукова історіографія завжди творить і творитиме «вибірковий» образ минулого, який порівняно швидко застаріватиме, перетворюючись на стереотип і поступаючись його новій версії, представленій під іншим «кутом зору». Зважаючи на стрімке зростання інформаційного простору, ми не можемо сьогодні говорити про всеохоплюючий аналіз тих чи інших аспектів історіографії. Однак, навіть пунктирні окреслення певних етапів, основних напрямів досліджень дають можливість побачити здобутки, проаналізувати недоліки і показати перспективи подальших студій. Зростає коло проблем, які досліджуються науковцями стосовно історичної пам’яті, а саме: питання соціальних функцій, механізмів функціонування, взаємозв’язок історичної пам’яті та національної та регіональної ідентичності. Окреслені проблеми аналізуються в дослідженнях Ю. Зерній, Л. Зашкільняка, Г. Касьянова, І. Колесник, М. Козловця, Л. Нагорної.
Дослідниця питань, пов’язаних з історичною пам’яттю Ю. Зерній визначає, що «зафіксована у формах знань, культурних стереотипів, символів, міфів, історична пам’ять є унікальною сукупністю уявлень національної спільноти про своє минуле». В. Артюх вважає, що «загальнонаціональна історична пам’ять – це угода (культурна, ідеологічна) між різними варіантами локальних моделей пам’яті, що належать різним соціальним групам та політичним силам, що їх представляють». На думку В. Солдатенка історичну пам’ять традиційно пов’язують здебільшого зі знаннями про історичний поступ суспільства, прогрес його політичної організації (хоча існують і комплексніші підходи). Ю. Смольніков вважає історичну пам’ять та національну мову головними складовими національної ідеї. П. Тронько зазначає, що історична пам’ять – це сфокусована свідомість, що відображає особливе значення і актуальність інформації про минуле у тісному зв’язку із сучасним і майбутнім. Це вираження процесу організації, збереження і відновлення минулого досвіду народу для можливого його використання у діяльності людей чи для повернення його впливу до сфери суспільної свідомості. Водночас, як засвідчує досвід, у певні періоди розвитку суспільства, внаслідок об’єктивних чи суб’єктивних причин, історична пам’ять актуалізується стосовно певних історичних подій. Така актуалізація пов’язана із важливістю генетичного зв’язку історичного досвіду і сучасних подій та суспільних процесів. П. Ситник та А. Дербак також стверджують, що історична пам’ять відіграє особливу роль у формуванні національної самосвідомості. Вона не лише фіксує величезну кількість подій, а й синтезує, сплітає їх у єдине цілісне мереживо національної історії, де кожен факт, подія займає свою ціннісну нішу. Відбувається своєрідне сортування надбаного досвіду на позитивний, що належить засвоювати і примножувати, і негативний, який слугує застереженням. За цього історична пам’ять виступає не «німим свідком минулого», а «живим збудником людської волі» й водночас дороговказом, орієнтиром доцільної активності. Вважається, що актуалізована історична пам’ять по суті є основою для історичної свідомості тієї чи іншої національної спільноти. Г. Бондаренко визначає історичну пам’ять як «категорію історичного пізнання, яка складається з сукупності матеріальних, духовних та генетичних джерел суспільства». В. Карлова дотримується думки, що історична пам’ять як елемент духовного життя суспільства, є таким духовно-практичним феноменом, який утворює історичну свідомість, входить в останню як один із важливих її компонентів. Водночас історична пам’ять є соціокультурним феноменом, стрижнем, на якому формується мова, культура, духовність нації , її національна свідомість. Історична пам'ять – це ті фундаментальні історичні цінності, які є консолідуючим чинником націєтворення. «Історична пам’ять, зберігаючи кожну сторінку життя, боротьби народу за соціальні, політичні і національні права на всіх етапах його розвитку, виступає надійним фундаментом, на якому успішно формується національна самосвідомість». Л. Зашкільняк стверджує, що «історична пам’ять – це здатність людського розуму зберігати індивідуальний та колективний досвід між людських взаємин і формувати на підставі цього досвіду уявлення про історію як таку та своє місце в ній. Фактично історична пам’ять – це наявна інформація для соціальної ідентифікації особистості і спільноти». За визначенням А. Киридон, науковці артикулюють існування інтерпретаційних різновидів поняття «історична пам’ять», таких як спосіб збереження й пам’ять трансляції минулого в епоху втрати традицій (звідси – винайдення традицій і впровадження місць пам’яті в сучасному суспільстві); індивідуальна пам’ять про минуле; частина соціального запасу знань, яка існувала вже в примітивних суспільствах; колективна пам’ять про минуле , коли йдеться про певну групу; соціальна пам’ять, якщо мова йде про суспільство; ідеологізована історія (здебільшого пов’язана з виникненням держави-нації); синонім історичної свідомості (пізнання); визначальний чинник національної ідентичності; канал передачі досвіду та відомостей про минуле, важливу складову самоідентифікації людини та соціальних груп тощо». Дослідниця визначає, що «концепт «історична пам’ять» концентрує поєднання спеціалізованого наукового історичного знання та знання про минуле на загал, з розгалуженою амплітудою типів знань (філософські, релігійні, природничі тощо)». З точки зору В. Вашкевича «історична пам’ять виконує функцію носія смислу і значення ситуацій сучасного. Саме вона постійно стикається із все новими й новими ситуаціями дійсності і відтак сама змінюється в ході виконання своєї основної функції. А проблема збереження історичної пам’яті постає як проблема свідомого продовження безперервного тривання людської життєдіяльності, свідомої діяльності, яка є умовою подальшої історії». За визначенням А. Герасимчука і З. Тимошенко історична пам’ять – це соціально-психологічне явище, змістом якого є збереження і відтворення індивідом, соціальною групою, класом і т . ін. уявлень, переживань, традицій, звичаїв, морально-етичних норм, які мали місце в минулому. Через культуру історична пам’ять виступає як основа для розвитку історичного мислення, в процесі якого відбувається усвідомлення нацією самої себе, усвідомлення того, що вона має свою історію, робить свій внесок у розвиток світової цивілізації. Спираючись на історичну пам’ять, історичне мислення формує національні ідеї, які консолідують націю, служать орієнтиром на шляху формування історичної свідомості.
Багато українських дослідників використовують тезу про історичну пам’ять як про канал передачі історичного досвіду і чинник формування національної ідентичності. Це справді ефективний важіль, але лише за умови наявності у суспільстві загальноприйнятного проекту майбутнього й консенсусу щодо основоположних цінностей. Коли ж у соціумі гостро стикаються різноспрямовані інтереси і вирують навколо політичні пристрасті, історична пам’ять здатна перетворитися на небезпечне знаряддя маніпулювання масовою свідомістю. Адже колективна пам’ять – доволі умовна і крихка конструкція, яка вибудовується, як правило, у зіткненні корпоративних інтересів, політичних уподобань, ідеологічних настанов. З викладеного випливає надзвичайно важлива проблема відповідальності історика (політика – не меншою мірою) за ті «образи минулого», які він пропонує суспільству.





РОЗДІЛ 2
Дослідження історичної пам яті на прикладі жителів села Рівне

2.1 Шкільний музей – скарбниця яскравих сторінок історії села
Місцем, де людина може «пірнути» у минуле, відчути подих історії, де дійсно оживає історична пам ять є музей. Музей історії с. Рівне діє більше 40 років. Створений він у 1967 році. Натхненником та організатором цієї справи була незабутня Аделя Василівна Муращенко, колишній директор школи, кавалер ордену Леніна. Спочатку це була всього одна кімната у школі, а на початку 80-х р.р. музей став функціонувати вже в 4 залах нового приміщення. Фонд музею нараховує більше 2600 експонатів. Упродовж свого існування дещо змінював і назву: започаткований був як Музей інтернаціональної дружби (історія дружби Генічеського району та Махарадзевського району Грузинської РСР починалась саме з нашого села). Згодом музей поповнювався новими матеріалами, експозиціями і виріс в Музей історії села Рівне і став осередком громадського та патріотичного виховання молоді.
А історія Рівного багата і своєрідна. На початку травня 1922 року 11 сімей селян-бідняків с. Покровки Новотроїцької волості Мелітопольського повіту вийшли з раніше утвореної комуни у Чаплинській волості Херсонського повіту і переселилися до колишньої поміщицької економії, де й заснували комуну «Рівність». На той час в економії було три житлові будинки, конюшня, корівник, комора. Комуні виділили 400 десятин землі, 1,5 десятин фруктового саду, деякий реманент. На травень 1924 року в господарстві налічувалось 5 плугів, 2 залізні і 2 дерев’яні борони, рядкова і розкидна сівалки, парова молотарка, 2 віялки, двигун. Перші роки господарювання були нелегкими. Комунари не могли обробити весь закріплений за ними земельний масив. Восени 1925 року комуна «Рівність» об єдналась з комуною «Праця незаможника». Це допомогло здійснити ряд важливих заходів на зміцнення економіки. Того року вперше було засіяно всі поля, відремонтовано громадські приміщення, закладено виноградник, запрацював млин. Тоді ж були створені перші тваринницькі ферми, де налічувалось 15 коней, 11 волів, 13 корів, 28 свиней, 50 овець, індики, кури. 1934 року комуна перейшла на Статут сільськогосподарської артілі. Артіль стала одним з кращих господарств району. Звитяжною працею прославили себе вівчарі С.Т.Заулочний та Г.Г.Кошка, які від ста вівцематок одержали по 144 ягнят і настригли по 4 кг вовни від кожної вівці.
Нова техніка, підвищення культури землеробства сприяли дальшому піднесенню продуктивності праці, зростанню врожайності сільськогосподарських культур. За успіхи в колгоспному виробництві у 1939 і 1940 роках артіль була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки, її відзначено дипломом 1-го ступеня, премійовано автомашиною та присуджено грошову премію в розмірі 10 тисяч карбованців. 7 лютого 1939 року артіль, одну з перших у країні, було нагороджено орденом Леніна. Високі нагороди одержали також її трудівники: голова колгоспу Ф.М. Клименко, доярка Г.П.Микитенко, телятниця М.Т.Ковбаса.
У передвоєнні роки зародилася дружба між сільськогосподарськими артілями села Рівного Генічеського району та села Шрома Махарадзевського району Грузинської РСР, які першими в країні уклали договір про змагання. В листопаді 1938 року до села Шрома відбула делегація трудівників з села Рівного, де було підписано договір про змагання. Перед поїздкою до Грузії рівненський колгосп, підбивши підсумки сільськогосподарського року, повідомляв своїх друзів - грузинів про свої досягнення. На всю республіку славилась колгоспна конеферма. Правління артілі села Рівного вирішило допомогти розвинути конярство і в грузинському колгоспі. Було передано кілька племінних коней, згодом до Грузії ще відправили високопродуктивних корів, бика, свиней. А шромівці поділилися з українськими колгоспниками досвідом, набутим у розвитку садівництва і виноградарства. Вони надіслали саджанці високоврожайних сортів винограду. Грузинські спеціалісти – виноградарі допомогли рів ненцям закласти нові виноградні плантації.
У дружбі, в змаганні з грузинськими братами орденоносний колгосп села Рівного став одним з кращих в Україні. Братерське співробітництво двох братніх народів стало темою багатьох літературних творів. На Київській і Тбіліській кіностудіях було створено хронікально – документальні фільми «Дружба народів», «Гурійський мільйонер». Спільними зусиллями українські і грузинські кінематографісти створили повнометражний художній фільм «Дружба». Дружбу Генічан з махарадзевцями відображено і в живопису, монументальній скульптурі, музиці. Їй присвячені полотно «Єднання» відомого художника І.Тоїдзе, скульптура «Народи – брати» С. Урушадзе ( її встановлено в Генічеську і Махарадзе ), вокальні твори українського композитора К. Я. Домінчина.
Мирну працю народу порушила страшна війна. У грізний воєнний час багато сімей евакуйованих рівненців знайшли притулок у своїх грузинських друзів. Понад 800 рівненців були учасниками боїв на фронтах війни, 220 з них нагороджено орденами й медалями. Десятьма урядовими нагородами відзначено воїна – розвідника І. П. Мазунова. У червні 1945 року він брав участь в історичному параді Перемоги на Красній площі у Москві. Повним кавалером ордена Слави став В. Я. Лобода, який поліг у бою на Одерському плацдармі. У запеклих боях смертю героїв загинуло 572 жителі Рівного та сіл Рівненської сільради. Пишаються жителі села й подвигом колгоспниці Н. Ф. Четверикової. У грізному 1941 році ця вже не молода жінка разом з іншими трудівниками села евакуювала на схід країни артільну худобу. Цей подвиг патріотки Батьківщина відзначила орденом Трудового Червоного Прапора.
Коли після визволення села сюди повернулися евакуйовані колгоспники, вони побачили неймовірну розруху. Окупанти знищили всі господарські будівлі, багато житлових будинків, вирубали сади і виноградники. На всю артіль,що мала понад 16 тис. га землі, збереглися лише троє коней, один віл, дванадцять корів. Це й усе, а чим починати господарювати. Незабаром ще кількох коней передали трудівникам села військові частини. Руку братньої допомоги подали грузинські колгоспники, які надіслали в артіль 500 пудів зерна, 4 бугаїв, 7 коней, 6 голів великої рогатої худоби, 4 свиней, багато одягу і речей домашнього вжитку, книжки та інше.
Після завершення війни до села поверталися демобілізовані воїни. Але не кожна родина пережила радість довгоочікуваної зустрічі. Про смерть найрідніших дізнавалися близькі з чорних вісточок – трикутників-повідомлень…Але продовжували чекати… Чекали після війни на свого сина у родині Лісничих з Вікторівки. Знали, що Федір став льотчиком – здійснив свою дитячу мрію, адже про небо мріяли усі його ровесники… Батьки отримали повідомлення, що їх син пропав без вісті. Але продовжували вірити і сподіватися…. Повернувся Федір у рідну Вікторівку лише у спогадах.
В музеї історії села зберігається багато матеріалів про героїв – земляків різних поколінь. Навчаючись у школі, чув про Ф. Лісничого і випускник школи Арсен Соловей, який жив з батьками на колишній 9 бригаді. Захоплювався, хотів бути схожим. Тому обрав для себе шлях військового, закінчивши Військово-медичну академію ім.. Кірова у Ленінграді. У 1964 р. почалася служба на атомному підводному човні «К-8» на Півночі. Уявіть тільки собі: багатокілометрова товща води над головою, суворий чоловічий колектив, який щодня несе варту, охороняючи рубежі Вітчизни… У лютому 1970 р. екіпаж «К-8» іде в автономне плавання. Похід відбувся спокійно, команда виконала всі завдання. Кожен офіцер і матрос чітко виконував свої обов,язки. Арсену Солов’ю довелося в цих умовах зробити операцію по видаленню апендициту мічману. Вона пройшла успішно, пацієнта відправили в корабельний лазарет. Він пішов на поправку… За нього раділи всі товариші… І ось новий наказ командування – прийняти участь у військових маневрах «Океан». Вночі човен спливає, приймає з надводного кораблю запас харчів, газети, журнали… З підводки передають листи рідним та близьким… А потім… Вечір 8 квітня. 22 години 30 хвилин. Глибина 140 метрів під товщою води… Звучить голос вахтенного інженера-механіка «Аварійна тривога! Пожежа в турбінному відсіці у районі пульта управління реакторами!» Команда героїчно боролася з аварією, підводники заглушили роботу атомних реакторів ціною власного життя. Лодка сплила, але переборка між сьомим і восьмим відсіками розпеклась, навколо був ядовитий дим. Ті, хто знаходився у 8 відсіці, змушені одягнути протигази. Але їх на всіх не вистачає, так як по діючий інструкції, ними забезпечуються тільки люди, що знаходяться у відсіці по бойовій тривозі. Це відбулося 9 квітня 1970 року. Арсен Соловей намагався вибратися з полоненого відсіку, прикриваючись подушкою,але через кілька хвилин загинув поруч із двічі врятованим пацієнтом… Бо саме йому він віддав свій протигаз. Героїчну гибель лікаря бачили кілька підводників у відсіці, котрим пощастило лишитися живими. Капітан медичної служби Арсен Мефодієвич Соловей посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. Вічна і світла йому пам’ять – лікарю, офіцеру, моряку!
Ішли роки і ось у 1979 році школа проводжала свого випускника Жердєва Миколу Володимировича. Проводжала для життя, щастя… Попереду було навчання, кохання,армія… Коля, як і його ровесники, не уявляв собі, що можна не служити в армії. Це були обов,язок і честь для кожного мужчини. Миколі Жердєву довелося виконувати інтернаціональний обов,язок в Афганістані. Що відчував молодий воїн, дізнавшись, що буде на справжній війні? І це у той час, коли його однокласники жили у мирній країні, займалися буденними справами? Напевно його душа літала у рідну Вікторівку, до батька й матері. Вона навіть не уявляла, що відведено їй так мало… Микола Жердєв загинув 4 січня 1983 року, виконуючи військовий обов’язок в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані. Похований в селі Вікторівка.
Досліджуючи історію рідного села, розумієш як любили свою малу Батьківщину люди різних поколінь. І свідком цього є їхня віддана праця на благо села. Не шкодували сил і здоров’я люди різних професій, працювали напружено. Господарство впевнено набирало сили, міцніло. Змінювався і зовнішній вигляд села. У1950 році за проектом, розробленим архітекторами «Діпросільбуду» почалася забудова Рівного. Були зведені двоповерхове приміщення середньої школи, лікарняний комплекс, зручні котеджі. Крім того, методом народної будови споруджено 3 двоквартирних будинки для вчителів і 2 – для лікарів. Відкрилися майстерні побутового обслуговування, сільмаг, аптека, відділення зв’язку. Село упевнено розвивало усі галузі сільськогосподарського виробництва. За період з 1950 по 1970 рік середньорічне виробництво зерна зросло більш як у 1,5 рази. Швидкими темпами розвивалося і тваринництво. На фермах колгоспу в 1970 році налічувалось понад 13,5 тисяч овець асканійської породи, близько 5 тисяч голів великої рогатої худоби.
За успіхи у розвитку сільського виробництва 26 членів артілі нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, а колишньому голові правління Г. П. Литовченку і чабанові С. С. Коновалову присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Механізатори І. Ф. Гладков, П. Г. Приходько нагороджені орденом Леніна, а комбайнер В. Ф. Харченко вдруге удостоєний цієї нагороди. Цих людей можна ,без перебільшення, назвати героями трудового фронту.












2.2 Пам’ ять людей про події минулого як чинник вирішення проблем сучасності
Пам’ ять людей про події минулого та проблеми сьогодення тісно пов язані між собою. Пред нами постало питання: «Як можна вирішити проблеми сучасності за допомогою історії минулого?» Для вирішення цього питання ми спробували піти двома шляхами. Перший – це запитати безпосередньо у співвітчизників, що вони пам’ятають із історії рідного села –тобто відшукати такий собі колективний образ «Історичної Пам’яті».
Другий шлях – відслідкувати вплив минулих подій на формування сьогодення.
Перший напрямок реалізувався нами через проведення опитування
(див. додаток 1.2). Ми обрали цільовою аудиторією селян, які мешкають на вул.Леніна. В ході опитування їм було поставлено ряд запитань, серед яких були такі:
- Рік народження;
- Рід діяльності;
- Чи знаєте визначні події з історії рідного села?;
- Чи знаєте ви особисті історії людей, які відіграли значну роль в розвитку села Рівне: Мазунов І.П., Клименко, Муращенко А.В.?;
- Кого ще з відомих односельців пам ятають жителі села;
- Чи потрібно пам ятати і передавати історію нащадкам?;
- Чи підтримуєте ініціативу перейменування вулиці?;
- Яку б нову назву вулиці ви хотіли б почути?
Аналізуючи відповіді односельців хочемо відмітити, що серед опитуваних селян на даній вулиці проживають люди різних вікових категорій. Це пенсіонери, молодь та люди працюючого віку. (рис.1.2)

Рис.1.2

Аналізуючи друге та третє питання ми визначили, що більшість населення знає визначні події з історії села. Та, нажаль, більше плекають і пам ятають свою історію люди похилого і працюючого віку. (рис.2.2)

Рис.2.2
Метою четвертого питання було визначити яку особисть, яка відіграла значну роль в історії села, люди найбільше пам ятають. Дослідивши дане питання ми визначили, що найвідоміша особистість минулого серед даного населення є Муращенко А.В. (Рис.3.2)

Рис.3.2
Запитавши в односельців кого з відомих особистостей села вони ще пам ятають, ми дійшли таких висновків, що неможливо забути героїчний вчинок військового лікаря на підводному човні, який ціною власного життя врятував свого нещодавно прооперованого пацієнта, Арсена Солов я.
Не покидає пам ять односельців і Микола Жердєв, який загинув 4 січня 1983 року, виконуючи військовий обов’язок в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані.
Не сходить зі сторінок нашої пам яті і найкращий лікар минулого, який під час Великої Вітчизняної війни у складних умовах віддаючи всі свої професійні здібності, вкладаючи всю душу рятував життя десяткам поранених солдат, Кривонос. Ця великодушна людина не покинула населення і у післявоєнні роки, збудувавши надзвичайну лікарню, яка функціонує і досі.
Дійсно, неможливо забути такі визначні події в історії нашого села, тому всі односельці згодились з тим, що потрібно передавати ці факти своїм нащадкам.
Ми пройшли всю вулицю імені Леніна, яку згодом мають перейменувати та запитали людей, які там проживають чи потрібно їм це. Звичайно, кожен має свою думку и відповідає по різному, але вони не усі підтримують інніциативу перейменування вулиці, на якій деякі з них живуть з самого народження.
Проаналізувавши це питання ми можемо дійти таких висновків, що хотіли б почути нову назву своєї вулиці лише 40% людей.
Але якщо стоїть таке питання, щодо перейменування, то ми запитали у людей яку б назву ви запропонували. Звучали такі відповіді: вул.Центральна, вул.Леніна, вул.Захисників, вул.Береста. Та найбільше прозвучала назва вулиці Центральна. (рис.4.2)

Рис.4.2
У ході свого дослідження, спілкуючись з односельцями різних поколінь, ми з’ ясували, що минуле тісно пов язане із сьогоденням. Більша частина людей пам ятає і плекає історію свого села, шанує пам ять минулих поколінь і намагаються долучати молодь до такої святої справи, як пам ять роду.







ВИСНОВКИ

Працюючи над даною темою, я впевнилась в її актуальності. Пам'ять, контрпам'ять, антипам'ять, безпам’ятство... Варіацій ставлення до минулого і його впливу на сучасність може бути безліч, і питання полягає у тому, чи завжди «більше пам'яті» означає «краще»? Одне безсумнівне: влада минулого над сучасним може усвідомлюватися більшою чи меншою мірою, але вона міцно тримає у своїх лещатах навіть тих, хто минулим особливо не переймається. І навіть те минуле, яке здається вже освоєним і «розтлумаченим», часто приносить у сьогодення сюрпризи, що спонукають до роздумів на теми обмеженості людських можливостей розуміння й інтерпретації. Познайомившись з поняттям «Історична пам ять», я усвідомила що народ, позбавлений історичної пам яті, перестає існувати як єдиний живий організм, перетворюється в жалюгідну юрбу. Під цим поняттям ми розуміємо здатність людського розуму зберігати індивідуальний і колективний досвід міжлюдських взаємин і формувати на його підставі уявлення про історію як таку та своє місце в ній.
Практична частина роботи принесла мені задоволення від спілкування з односельцями і дала цікаві результати дослідження. Вивчаючи сторінки історії рідного села, вкотре дивуєшся, наскільки вона цікава, різнобарвна і славетна. Почуття гордості перехоплює, коли розумієш, шо ти є земляком Мазунова І. П., Арсена Солов я, Миколи Жердєва і багатьох інших героїчних постатей минулого. Дослідивши завдання практичної частини, ми дійшли висновків, що яскраві сторінки історії села живуть в пам’яті людей, а життя відомих односельців є зразком для молодого покоління рівненців.



Список використаних джерел
1. Артюх В. А. Зміст поняття історична пам’ять на тлі українських реалій / В.А. Артюх [Електронний ресурс]. – Режим доступуhttp://soippo.narod.ru/documents/konf_zhuk/artuh.doc
2. . Вашкевич В.М. Історична пам’ять як функція історичної свідомості / В.М. Вашкевич // Політичний менеджмент. – 2004. –№ 6. – С. 23-31.
3. Зашкільняк Л.О. Історична пам’ять та історіографія як дослідницьке поле для інтелектуальної історії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість державність. – Вип. 15. – Львів, 2006–2007. – C. 855–863.
4. Зерній Ю. О. Як суспільства пам’ятають: властивості та механізми функціонування історичної пам’яті / Ю.О. Зерній //Стратегічні пріоритети. 2008. – № 4 (9). – С.35–43.
5. Зерній Ю.О Історична пам’ять як об’єкт державної політики // Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 1 (2). – С. 71–76.
6. Козловець М.А. Історична пам’ять як чинник інтеграції українського суспільства/ М.А. Козловець // Історія. Філософія.Релігієзнавство . – К: Видавництво «Антросвіт», 2008. – № 1. – С.13 – 22.
7. Мазунов І.,Орагвелідзе М. Через роки і відстані.- Сімферополь 1974. –С.96.
8. . Масненко В.В. Історична пам’ять як основа формування національної свідомості // Український історичний журнал. –2002. – №5. – С. 49–62.
9. . Нагорна Л.П. Історична пам'ять: теорії, дискурси, рефлексії. – К., ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. – 328 с.
10. Орагвелідзе М. Мост братства. – Тбилиси 1972. –С.308.
11. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. – Львів, 2010. – С.311.
12. Солдатенко В.Ф. Пам’ять. Історична пам’ять. Національна пам’ять. //Українознавство. – 2011. – №2(39). – С.139–140.
13. Симоненко І.М. Особливості структури історичної пам’яті Українського народу та шляхи формування національного історичного наративу // Стратегічні пріоритети. – 2009. – №1. – С. 51.

Тема: Дослідження історичних коренів українського       прізвища

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………………………………………………….3

Розділ 1  Прізвища людей – невід’ ємна частина історії українського народу

1.1      З історії виникнення  прізвищ ……………………………………………………………….………… 6

1.2      Особливості українських прізвищ і процес їх виникнення……….…………………..10

1.3      Історичні таємниці козацьких прізвищ…………………………………………………………..15

Розділ 2   Дослідження історичних коренів прізвищ  жителів села Рівне як складової історичного минулого українського народу

2.1   Визначення історичних коренів в прізвищах мого роду …….……………………….…..14

2.2   Виявлення козацьких коренів в прізвищах учнів Рівненської ЗОШ………………....19

Висновки……………………………………………………………………………………………………………….......23

Список  використаних джерел…………………………………………………………………………….…….24

Додатки …………………………………………………………………………………………..…………………….…..25

ВСТУП

        Актуальність обраної теми полягає в тому, що імена, прізвища, люди — все це частина нашої історії, такої багатої на яскраві сторінки, сумні  й радісні, трагічні й щасливі. Скільки життів, скільки доль промайнуло над нашою українською землею! Кожен з них щось залишав нащадкам, або не залишав нічого...  Українські прізвища — різноманітні й цікаві. Вони ведуть нас звивистою стежиною генеалогічного дерева і розповідають чимало про попередні покоління. Прізвища — наш зв’язок із минулим.

        Мабуть чимало з нас, вивчаючи історію свого народу, шукали своїх однофамільників, прославлених у минулому якимись добрими справами чи подвигами. Шукали бодай прізвища у реєстрах, чи навіть у географічних назвах, а то й просто слова у словнику, яке б пояснило значення чи походження (етимологію) наших прізвищ. Навіщо? Думаю, насамперед для того, щоб встановити той духовний зв'язок поколінь, який ми так давно втратили.   Хіба не вражає той факт, що кожен скіф (наш Пращур!), за Звичаєм свого часу, мав знати свій родовід до сьомого коліна, щоб бути гідним громадянином свого народу? А хто з нас, сучасних українців, знає свій родовід, хай навіть не до сьомого, хоча б до п'ятого покоління?  То може ми сучасні, гірші від тих, що жили на українській землі ще дві з половиною тисячі літ тому? Ні, ми маємо чим пишатися.  Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія - це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.  Кожен з нас (за рідким та трагічним виключенням) може сказати як звуть його батьків, дідів-бабусь. В дитинстві кожного з нас колисала бабуся, розповідала казки. Трохи в більшім віці вона (чи можливо дідусь) розповідала про себе, свій рід… Хіба в вас такого не було? Не всі вчили дітей та онуків української мови - на це були різні причини - але все ж розповідали дитині хто він такий і з якого він роду. Але дитина дорослішала і їй все рідше нагадували хто вона. Все хотіли навчити нащадка жити на сучасній лад, не озираючись назад, адже дитині треба рости, рухатися вперед по життю. Трохи тих, хто розповідав дитині про його прадідів (нащо?), ще менш тих, хто розповідав про прапрадідів. Діти виросли не те що не знаючи про своїх пращурів - не кожна з них знає імена прабатьків та дівочі прізвища бабусь-прабабусь. Дітей виховували без озирання у минуле. І зараз ми пожинаємо свої плоди. Можливо у цьому є свій сенс, своя користь. Але також є побічні ефекти - людина не знає своїх коренів. А якщо людина чогось не знає, то і любити це не може. Не знати, не любити своїх предків значить не любити їх історію, культуру та мову - те саме, що створює і уособлює  націю.

    В Україні історично й офіційно усталеним є тричленне наймування особи: прізвище, ім’я та ім’я по батькові. Кожна складова цієї назви – це не просто набір звуків, а ціла легенда про ваш рід, про ваших пращурів. Хочете переконатися? Спробуємо це довести на прикладі прізвищ.  Жива, овіяна легендами, багата на героїчні події історія України на своїх скрижалях відкарбувала надзвичайно строкату низку українських прізвищ, носії яких і були, по суті, творцями цієї історії. Ці особові назви відбивають широку, щедру натуру наших предків, що охоче давали один одному різні характеристики, прізвиська, які й лягли в основу творення сучасних прізвищ.

    Я другий рік досліджую тему «Історичні корені  українських прізвищ».Чому саме ця тема зацікавила мене? Мабуть, тому що я помітила цікаву закономірність: моїм однокласникам та друзям часто придумують прізвиська, які  доволі точно співпадають з якимись їхніми особливими ознаками. І рік тому у мене виникло питання: а як виникли прізвища, хто їх придумував і що саме вони означали та чи співпадали з певними особливостями людини. У ході  дослідження виявилося, що наші прізвища мають дуже цікаву історію, бо виникли не на пустому місці, а внаслідок найрізноманітніших  життєвих ситуацій. А більшість прізвищ моїх однокласників та учнів нашої школи таки характеризують їх за певними ознаками, є українського  походження та своєрідно відображають національні особливості побуту, звичаїв, спілкування, політичного, економічного і культурного розвитку народу.

    В роботі ми вирішили дослідити, звідки походить прізвище мого роду та родів моїх односельців.    Актуальність дослідження зумовлена необхідністю вивчення даної  теми з метою з’ясування походження українських прізвищ у контексті  творення української держави, усвідомлення себе частиною українського  народу, його історії, дослідження коріння власного роду, долучення до  національних джерел свого народу.   Вибір теми пов'язаний зі спробою дослідити специфіку прізвищ учнів Рівненської ЗОШ , щоб з’ясувати приналежність їх до українського народу.

Дослідження цього питання розширює кругозір про етимологію  походження прізвищ,  історію мого народу. Основна мета роботи полягає в дослідженні особливостей шляхів формування українських прізвищ з історичної точки зору, з’ясування впливу регіональної приналежності , історичних подій на характер прізвища та впливу територіального поділу України на творення прізвищ.

Головні завдання :

- дослідити історичні джерела появи  українських прізвищ;

- розглянути особливості прізвищ, які виникли в період козацької доби;

- дослідити походження прізвищ мого роду ;

- визначити прізвища учнів школи козацького походження.

Предметом дослідження є походження українських прізвищ людей з історичної точки зору

Об’єктом дослідження є прізвища учнів школи та окремих жителів села

Практичне та теоретичне значення дослідження зумовлюється тим, що дана робота може бути використана вчителями історії, народознавства,класними керівниками під час вивчення історії рідного краю на уроках, годинах спілкування, під час виховних заходів тощо. Я вважаю, що дана робота буде корисною і для учнів, які зацікавляться історією свого роду.

РОЗДІЛ1

Прізвища людей – невід’ємна частина історії українського народу

  1.1.  З історії виникнення  прізвищ

      Що таке «прізвища»?    Питання, на перший погляд, пусте. Прізвище - це те, що записано в нас у паспорті, це мовний знак, за допомогою якого ми відрізняємо одну людину від іншої, називаємо цілі сім'ї. По прізвищу записують учнів у школі, студентів у вузі, приймають на роботу, видають заробітну плату і т.д. Отже, прізвища дуже потрібні слова, без яких просто неможливо обійтися.  А чи давно існують прізвища? На це питання не можна відповісти однозначно, оскільки неоднозначне саме слово "прізвище". У XIX ст. перше і головне значення цього слова було "сім'я", "сімейство", а також "рід", "коліно", "покоління". Слово "прізвище" у нашому сучасному розумінні є родовим іменем, тобто іменем родини (сім'ї). Таким було і первинне призначення цих особливих слів - іменувати все сімейство в цілому. Пізніше, коли великі патріархальні сім'ї майже повсюди перестали існувати, слово "прізвище" стало відноситися в першу чергу до індивідуального іменування окремої людини.   За „Словником української мови» прізвище — це „найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість». Немає сумніву в тому, що кожна людина у той чи інший час задавалася питанням: звідки пішло її прізвище і що воно означає. А прізвища наші мають дуже цікаву історію, бо виникли не на пустому місці, а внаслідок найрізноманітніших життєвих ситуацій і найрізноманітніших приводів. Як не дивно, але до XVII століття українці не мали прізвищ, а обходилися лише іменами і прізвиськами. З розвитком суспільства, із збільшенням чисельності населення виникла потреба розрізняти людей, які мали однакові імена. Так виникли прізвиська, які влучно давалися людям на ознаку якоїсь домінуючої риси характеру, виду ді­яльності, зовнішності, манери поведінки тощо. За періоду Київської Русі та й набагато пізніше, коли ще не було прізвищ, князі київські, крім імен, мали прізвиська, зокрема київського князя Володимира у народі прозвали Великим за великі діла на благо Вітчизни: це й об’єднання руських князівств навколо Києва, що сприяло укріплен­ню могутності Київської Русі у боротьбі із зовнішніми ворогами та утвердженню її авторитету на міжнародній арені, це й охрещення Русі, і широкомасштабна просвітницька діяльність тощо, а його син київський князь Ярослав був влучно прозваний у народі Мудрим за великий розум, освіченість та любов до книжок. Прізвиська багатьох правителів (як слов’янських, так і неслов’янських), теж виправдовують характери їхніх носіїв: Довгорукий (Юрій) і Грозний (Іван), а французький король Людовік XIV справедливо прозваний у народі „Король-Сонце», оскільки більш за все на світі любив одягатися у вигадливий блискучий усіх кольорів одяг, надаючи перевагу жовтому.

     В історичному розвитку кожного народу наступає такий період, коли звати людину лише одним власним іменем стає недостатньо. Вказівка та ім'я батька або діда також не завжди задовольняє. Особливо гостро це відчувається мірою розвитку юридичних інститутів та формування норм офіційного іменування особи.  Початковим місцем виникнення прізвищ дослідники вважають Північну Італію XI ст. Звідти прізвище перекинулося до Провансу, який до альбігойських війн кінця XII ст. був в авангарді соціально- економічного і культурного розвитку. Спочатку прізвище виникло у феодалів. Спадкове землеволодіння вело за собою успадкування імені. Незабаром за феодалами слідували буржуа. Власні інтереси буржуазії примушували до наслідницьких найменувань. Зростаючий розмах комерційних операцій вимагав спадковості фірми не менше, ніж потомственого землеволодіння, щоб зберегти і розширити клієнтуру, бажаючих вести справу і знайомити з торговим або банкірським домом, репутація якого була відома. Прізвище служило товарним знаком, символом надійності. Пізніше прізвища почали з'являтися в інших міщан і проникати в селянське середовище.  Із Франції прізвище перейшло за Рейн і Ла-Манш. У Німеччині прізвища стали широко розповсюджуватися в XII ст., спочатку в великих торгових містах південного заходу. З Рейну прізвища поступово поширювалися на північ і схід.  В Англію прізвища були занесені норманським завоюваннями. Правда, деякі дослідники відзначають, що прізвища там були і до норманів, хоча вони і не були спадковими. Вперше спадкові прізвища, як вважають, були зафіксовані в 1068 р. Процес їх встановлення закінчився в 1400 р. Аж в Уельсі та Шотландії прізвища продовжували формуватися ще і в XVIII ст.  На межі XV і XVII ст. прізвища прийшли в Данію, в 1526 р. розповсюдилися там на все дворянство. Звідти й із Німеччини прізвище в XVI ст. досягло Швеції.

Найдавніші прізвища, тобто власні особові назви, близькі за значенням до сучасних прізвищ, зустрічаються в грамотах XIV—XV ст. Це князь Іван Васильович Чорторийський, пан Іван Чорний, пан Волчко Рогатинський. Характерно, що все це прізвища людей, які належали до тодішньої суспільної верхівки, прізвища князів, магнатів, власників земельних маєтків. Чому саме в них з'явилися прізвища? Ці люди купували і продавали свої села й інші маєтності, записували їх у спадок дітям, родичам, і ці юридичні дії потребували оформлення відповідними документами. А для дітей та внуків було зручно, щоб прізвище свідчило про те, що вони нащадки і спадкоємці такого-то предка.

1.2.  Особливості українських прізвищ і процес їх виникнення

          Одна з нерозгаданих донині таємниць України криється в прізвищах українців. Вони, тобто українські прізвища, є найрізноманітнішими у світі. Разом з тим, їх доволі легко систематизувати. Чим пояснюється цей парадокс? Чому українські прізвища нерідко такі співзвучні прізвищам близьких і дуже віддалених народів? Українські прізвища, якщо вони не є похідними, дуже давні. Вони настільки давні, що їх походження нерідко ховається в мороці тисячоліть. Якщо прізвище Бацман за 1500 років абсолютно не змінилося, то скільки років тим прізвищам, первісний сенс яких давно вже втрачений? Тисячі років? Українські прізвища однозначно належать до найдавніших у світі. Звідси й загадки та таємниці. Саме через це вони виявляються такими співзвучними прізвищам дуже віддалених від нас народів. Це призводило і донині призводить до комічних непорозумінь.  В Сполучених Штатах Америки переселенців з України з прізвищами Маковецький, Макогон, Макосій, Маковій нерідко записували ірландцями. Макогон ставав Мак-Магоном (сином могутнього), а Макосій Мак-О’Сі. А ось українець з прізвищем Маковій. І знову шотландське мак- і ірландське о-. Сотні українських прізвищ стали співзвучними англійським, німецьким, польським, французьким тощо. Українець Білий став французом Белью, Береговий – колишній прем’єр-міністр Франції, - Береговуа. Особливо багато таких трансформацій серед українських прізвищ в Росії. Мільйони росіян носять трансформовані українські прізвища на кшталт Бондаренков, Коваленков, Тарасенков, Ткачуков, Глушков тощо. Таких прикладів безліч. Саме така всезагальна адаптивність українських прізвищ і вказує на їх велику давнину. Звідси і ті таємниці українських прізвищ, які ще чекають своїх дослідників.

      Процес виникнення й усталення українських прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Як засвідчують давні літописи, за часів Київської Русі були поширені імена Олег, Володимир, Ольга. Інколи додавали до них назву по батькові: Ігор Святославич, Всеволод Ярославич, а ще пізніше до імен почали додавати назви, які були більше схожими на індивідуальні прізвиська, тому що не мали головної ознаки сучасного прізвища — не були спадковими найменуваннями.  Прізвища були тоді ще зайві.Лише в ХІІІ столітті зрідка зустрічаються додані до імен назви, що їх можна розглядати як прізвища. Та це, як правило, індивідуальні прізвиська , які ще не переходили на нащадків. Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства — князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Вони купували й продавали землі, передавали їх у спадок своїм дітям, а такі дії потребували оформлення певних юридичних  документів, самого тільки імені для цього було вже замало. Часто такі прізвища утворювались від назви населених пунктів або інших географічних назв. «Якщо назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо в ХІV–ХVІ ст., у більшості випадків — це назви за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя й тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів у більшості прямо вказували на місце їхнього походження» [10, 138] зазначає М. Худаш. Трохи пізніше прізвищами в обов’язковому порядку почали наділяти духовенство. Т. Гайдукевич зазначає: «1732 року було встановлено правило: кожен, хто закінчує духовну семінарію, має вийти з неї з прізвищем. Усі такі прізвища мали одну форму — вони закінчувалися на -ський. Якщо в семінариста було прізвище або прізвисько, до нього додавався суфікс -(ов)ський (Розум — Розумовський), суфікс міг додаватися до імені батька (Федір — Федоровський), до назви села (Березів — Березовський), давалися прізвища й за назвою церкви, церковної парафії (церква св. Тройці — Троїцький)» [2,24]. Основна ж маса населення України — селянство — тривалий час залишалася без прізвищ, оскільки більшість були кріпаками й ніяких юридичних документів не мали. У другій половині ХVІІІ століття, коли була впроваджена обов’язкова служба як у російській, так і в австрійській арміях, новобранців обов’язково записували на прізвище (найчастіше це було вуличне прізвисько).Уперше з’являються в українських пам’ятках ділової мови (грамотах ХІV –ХV ст.) прізвища в сучасному розумінні: князь Іван Васильович Чорторийський, пан Іван Чорний, пан Волчко Рогатинський. Все це прізвища людей, які належали до тодішньої суспільної верхівки, прізвища князів, магнатів, власників великих великих земельних маєтків. Цілком зрозуміло, чому саме в них поруч з ім’ям і назвою по батькові з’явилося прізвище. Ці люди купували і продавали свої села й інші маєтності, записували їх у спадок дітям, родичам , і ці юридичні дії потребували оформлення відповідних документів. Самого тільки імені власника було замало, треба було відрізнити одного пана Івана від іншого пана Івана. У цей спосіб виникали (або перетворювалися з первісних індивідуальних прізвиськ ) справжні родові спадкові прізвища. Незабаром така ж необхідність викликала появу прізвищ міщан. Це були люди вільні, що займалися переважно якимось ремеслом або торгівлею. У містах вони були власниками будинків. Належали до так званих цехів, сплачували державні податки від своїх верстатів чи крамниць. Усе це вимагало оформлення документами. У яких, крім імені, для відрізнення від інших міщан того ж імені треба було поставити й прізвище. Протягом ХVІ – ХVІІ ст.. родові прізвища закріпилися серед більшості жителів українських міст. Проте основна маса населення України – селяни – ще довго залишалася без зафіксованих документами прізвищ. За тодішнього суспільного ладу їм, кріпакам, прізвища не були потрібні. Щоб відробляти панщину або платити чинш поміщикам чи монастирям вистачало імені та вуличної клички. Зміна настала аж у другій половині точніше наприкінці ХVІІІ ст.,коли на східноукраїнських землях було скасовано гетьманство (1764р.) повністю ліквідовано рештки давнього політично – суспільного ладу (1781р.), тазамінено його загальнодержавними порядками а західноукраїнськими територіями заволоділа після розділу Польщі ( 1772р. ) Австро - Угорщина. Була запроваджена обов’язкова служба як у російській так і в австрійській арміях. Новобранців записували на прізвище яким ставало здебільшого давнє прізвисько. На думку Івана Франка, початок закріплення прізвищ на спадкових родових назв поклало на Україні духовенство. Київський митрополит Петро Могила 1632 р. доручив парафіяльним священикам вести метрики народжених, одружених, померлих. Проте більша частина метрик ХVІІ – ХVІІІ ст. ще не становить для нас великої цінності. Бо попи записували в них самі імена. Отже, тільки наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в умовах Російської та Австро-Угорської імперії за українськими селянами закріпилися постійні родові прізвища.

         Коли ж прізвиська стали прізвищами? На думку О. Апанович, в Україні прізвища стабілізуються уже в середині XVII століття, а на Запоріжжі цей процес тривав аж до другої половини XVIII століття. Перший перепис населення і занотував прізвища українців. Під час перепису писар запитував кожного, яке в нього ім’я і як його прозивають (тобто його прізвисько), де проживає і чим займається, і все записував. Було й таке, що хтось соромився свого прізвиська, замовчував його. Так і закріпилися навіки поряд із звичайними смішні, сороміцькі чи лайливі прізвища. І живуть в Україні, і прекрасно себе почувають Бугаї, Сови, Кривохатки, Пупки, Вошки, Гнидки, Огузки, Папакиці, Сопливенькі, бо, по-перше, люди звикають до своїх прізвищ, якими б вони не були, а, по-друге, всі розуміють, що не прізвище красить людину, а людина прізвище.

Звичайно, за свою майже трьохсотлітню історію деякі українські прізвища зазнали змін і тепер важко визначити, що стало першопричиною їх утворення. Чи то писар у якомусь коліні пропустив або ж дописав якусь зайву букву, а може недочував трішки і записав так, як почув. Хто його знає. Тож не відомо, що означають прізвища наших сучасників Пура, Пакотенко, Хубенко та ін.

1.3.  Історичні таємниці козацьких прізвищ

       До другої половини XVII ст., як вважають учені, прізвища стабілізуються, але не скрізь. На Запоріжжі ще і в XVIII ст. відбувається процес їх утворення. Курінні списки та інші документи із запорозького архіву дають можливість спостерігати цей процес, вивчати джерела й умови виникнення українських прізвищ. Запорожці, придумуючи їх, виявляли неабияку творчість, гумор та винахідливість. У прізвищах відбилася історія, демографія, етнографія, економіка, соціальні й національні відносини, побут і звичаї українського народу. У становленні системи сучасних українських прізвищ Нижньої Наддніпрянщини неабияку роль відіграла Запорозька Січ, про що свідчать праці академіка Д.І.Яворницького, козацькі легенди, перекази, історичні пісні. Величезна кількість сучасних українських прізвищ кувалась у горнилі Запорозької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків. На Запорозькій Січі з’являлося безліч втікачів з усієї України. У ті часи існував звичай надавати їм нові прізвища, щоб втікачів не могли розшукати їх власники. Та й козаки з Гетьманщини, які перебували на Січі на цей час, змінювали свої прізвища на прізвиська. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 року, прізвищеві назви на -енко, наприклад, Голопупенко, Дубогризенко, Петренко, Василенко, Короцюпенко, мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. Наприклад, у реєстрі Київського полку 1650 року найменування прізвищ на -енко становлять 60% від усього складу прізвищевих назв.  

     Якщо вам доводилося зустрічатися з людиною на прізвище Нагнибіда чи Перебийніс, або ж ви самі носій такого прізвища, знайте – ваші пращури були козаками. Саме такі колоритні прізвища з гумористичним відтінком кувалися в горнилі Запорозької Січі. Тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків. За звичаями Запорозької Січі новоприбулий до війська повинен був прибрати нове прізвисько, під яким його записували до козацьких реєстрів. Під час процедури вибору нового наймення січове товариство мало слушну нагоду повною мірою виявити свою схильність до жарту й дотепу. Ритуал прийняття до війська новоприбулого козака описує Дмитро Яворницький у праці «Історія запорозьких козаків»: «Прийнятий до лав запорозьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, міняв своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорозький Кіш відповідав, що таких осіб на Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські люди. Змінивши ім’я й приписавшись до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу». 

   У тритомній "Історії запорозьких козаків" Д.І. Яворницького у розділі "Склад, засади й чисельність славного Запорозького низового товариства" розповідається про те, як козаки давали прізвища новоприбулим: "Прийнятий до лав запорозьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, Запорозький Кіш відповідав, що таких осіб у Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські власті". (14, 147 -148).

На Запорожжі досить поширеним було прізвище Палій. Якщо вірити народній легенді, то утворилось воно з колишнього козацького прізвиська. Але не всі, очевидно, знають, що таке прізвисько мала конкретна історична особа, фастівський полковник з Чернігівщини Семен Пилипович Гурко. Це був відважний талановитий полководець, організатор і ватажок козаків та Селянських мас у боротьбі проти турецько - татарських нападників та польських панів на Правобережній Україні у кінці XVII століття. Семен Палій користувався великою любов'ю народу, запорозькі  козаки хотіли обрати його своїм гетьманом.    У козацьких легендах та українських історичних піснях Семена Палія названо превеликим запорозьким лицарем, великим воякою і великим знаюкою, якого не брала на війні ніяка куля. Козацька легенда "Лицар Семен Палій" так розповідає про походження прізвиська Палій: "Десь, кажуть, жили козаки, а між ними був і молодий козак Семен. Раз кошовий зібрав військо і махнув воювати орду, а Семен лишився доглядати добро. От дохазяйнувався той Семен, поки спалив курінь кошового. "Що його робить? - думає він. - Приїдуть - достанеться мені !" Взяв рушницю і подався. Прийшов - та прямо в курінь. А кошовий тільки що умився, витирається і молитву творить. Семен - навколішки. - А що, - каже кошовий, - єретичний сину, прийшов?!   - Не клади, тату, великого гніву: то я спалив курінь... Щастя ж твоє, що не піймала погоня: заколола б. - Далі кошовий і каже: - За те, що спалив курінь, будь же ти, єретичний сину, Палієм!" (3,120). Народ склав про свого улюбленого ватажка багато пісень. Так, у пісні "Годі, коню, в стайні спати" народна уява змальовує Палія безстрашним, сміливим, мужнім воїном: "Хто, як стрілка, із майдану мчиться вихром на Украйну, Гори, бурі, туча синя - козакові не запина. То Палій, то Палій!"

     Надзвичайно часто трапляється на запорізькій землі прізвище Мороз, значно рідше - Морозенко. Морозенко - це герой широковідомої пісні "Ой Морозе, Морозен-ку". Деякі історики і фольклористи вважають, що прототипом пісенного образу Морозенка є сподвижник Богдана Хмельницького Станіслав Морозенко /Мрозовицький/, полковник, учасник визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років. Під час однієї" облоги Станіслав Морозенко загинув. На думку інших дослідників, Морозенко - це Нестор Морозовський, осаула Кропивнянського полку. Ще інші вчені дотримуються думки, що Морозенко - це узагальнений образ ук-раїнського козака, який мужньо боровся проти турецько - татарських нападників, польсько - шляхетського гніту, проти зрадників українського народу:" Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче ". В іншому варіанті цієї" ж пісні народ любовно називає Морозенка Морозиком: "Ой Морозе, Морозику, ти славний козаче, Та за тобою, Морозику, вся Вкраїна плаче".

Отже, сучасні українські прізвища Мороз, Морозенко за походженням є фольк-лорнопісенними козацькими прізвиськами.   

       Всім добре відомий видатний український гетьман Богдан Хмельницький. Народ склав багато легенд, переказів, пісень про Хмельницького, в яких називає його Хмелем, Хмельниченком. Ось як розповідає козацька легенда "Знайда" про походження прізвища Хмельницький: " Знайшли хлопчика багатієві слуги, прибігли до хазяїна та й кажуть:  

  - У твоєму хмелю дитина чужа лежить! - То несіть мерщій її сюди! - гукнув багатій. Дуже зраділа цій знахідці хазяїнова дружина, бо в неї своїх дітей не було. Взяла вона на руки хлопчика і сказала чоловікові: - От бачиш, і нам Бог дитину дав! Нехай же хлопчик зветься Богданом... А чоловік додав: - Ну, а тому, що знайшли його в хмелю, нехай він буде Хмельницьким!.. Так от із того хлопчика - знайди й виріс великий гетьман України" (3, 112).

У багатьох історичних піснях оспіваний Богдан Хмельницький та його подвиги:" Ой послав бог Хмельницького", "Ой Богдане, батьку Хмелю", "Вийди, Василю, на могилу" та інших.

Нині прізвиська Хміль /Хмель/ і Хмельниченко функціонують як прізвища.

      Є на Запоріжжі прізвища Сірко, Сірий і Сірченко. Якщо вірити козацьким фоль-клорним джерелам, то всі ці прізвища - це колишні прізвиська, які стосуються кошового отамана Запорозької Січі 50 - 70 -х років XVII століття Івана Дмитровича Сірка та його синів. Іван Сірко, очоливши запорозьких козаків і російське військо, воював проти турецько - татарських нападників. Про Івана Сірка - улюбленого народного героя - створено багато пісень, переказів, легенд. Безперечно, козацькими за походженням є й такі сучасні прізвища, як-от: Байда, Бут, Гладкий, Гужва, Дорошенко, Дрозд, Зозуля, Корж, Лебідь, Мороз, Наливайко, Авраменко, Орел, Сірий, Сулима, Швець, Шпак, Левенець, Мовчан, Журавка, Апостол і багато інших.

    За прізвищем, наданим на Січі, можна було дізнатися про поширені на Україні ремесла, промисли та про характер військової, торговельної діяльності, чим саме займалися прибульці. Наприклад, Сердюк - гетьманський охоронець; Пушкар, Гарматій - козаки, які обслуговували або виготовляли цей вид зброї; Соломаха, Тетеря - прізвища, які походять від назви страви, яку козаки вживали майже кожний день. Інші прізвища - це такі, як Хорунжий, Сотник, Компанієць, Гардовий, Крамар, Канторій, Стаднюк, Скляр, Саловоз, Стороженко, Мельниченко, Порохня, Тягнишкіра, Дігтяр, Стельмах, Попович, Крамар, відносяться в основному до роду занять, які виконував козак. За козаком закріплювалася назва місцевості або міста, села, звідки прибув утікач: Галицький, Кальміуський, Кодацький, Чигиринський, Лебединець, Миргородський, Прилуцький, Полтавський, Чугуєвець, Поліщук, Волошко, Волошин та інші. Також ми можемо наочно переконатися в широких міжнародних зв’язках та в інтернаціоналізмі Запорозької Січі, де збиралися представники різних націй, народностей і багато козаків одержали такі прізвища, як: Лях, Полулях, Гуржій, Сербин, Литвин, Вірменко, Циганенко, Турчин, Гуцул тощо. Значну групу прізвищ складають такі, в яких закладена характеристика особливостей зовнішнього вигляду, вдачі, властивостей поведінки запорозьких козаків. Спостерігалося найбільш типове, промовисте, що впадало в очі, для його визначення вишукувалося найвлучніше слово, яке змальовувало зовнішній чи внутрішній портрет особистості. Це такі прізвища, як: Головатий, Головко, Чуб, Зуб, Носань, Носенко, Губа, Губенко, Шрам, Шраменко, Горбоніс, Сухий, Сухина, Лантух, Рябко, Стражак, Білий, Білан, Слинько, Легкоступ, Побігайло, Прохватило, Циподрига, Свистун, Швидкий, Покотило, Холодний, Гарячий, Солодкий, Гаркуша, Круть, Хижняк, Косач, Хмара та багато інших.

Мотиви надання прізвиськ у будь-якому колективі є надзвичайно примхливими. Ось яку історію про походження свого прізвища переповідає, наприклад, колишній запорозький козак: «Я був дуже прудкий і проворний: одного разу, їдучи з Нових Кодаків у Січ, ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто, але курган був дуже крутий, а трава суха, я послизнувся, упав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем покотився!» - закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на прізвисько Коржем.      Мій хрещений батько, довідавшись про це, сказав мені: «Нехай буде й Корж».                                                         

    Помічаючи схожість з якоюсь рисою представників фауни і флори, особливо птахів, запорозькі козаки давали такі прізвища своїм товаришам: Сич, Сова, Сорока, Синиця, Ворона, Снігур, Голуб, Горобець, Лелека, Селезень, Кулик, Шпак, Чайка, Соболь, Шкапа. Запорожці іноді надавали іронічні прізвища, які називали не справжню ознаку, а її протилежність: Малютою, Малюком називали високу людину, а Махинею невеличкого зросту. Пори року, дні тижня як прізвища надавалися тим утікачам, які з’являлися в певний проміжок часу, що закарбувався в їх пам’яті, - це такі прізвища, як: Зима, Засуха, Понеділок, Субота. Джерелом прізвищ також був і одяг: Свита, Кирея, Жупан, Столата.                

    Козацькі прізвища, утворені від імен, також становлять значну групу: Даниленко, Василенко, Василевич, Клименко, Петренко, Павленко, Гавриленко, Мусієнко, Охріменко, Овсієнко та багато інших. Породженням відчайдушного та розкутого духу запорозького січового товариства є, очевидно, така своєрідна не лише за значенням сполучуваних слів, а й за самим способом творення група прізвищ, що не має аналогій в антропонімах інших слов’янських мов, - це такі прізвища, як: Непийвода, Неїжко, Недайкаша, Неїжборщ, Нагнибіда, Паливода, Перебийніс, Убийвовк, Куйбіда. Це особливість, якщо хочете, ексклюзив, української системи особових назв. Ну де ви ще, мандруючи світами, почуєте: Майборода, Тягнирядно, Гризидуб, Затуливітер, Вирвикишка, Несвятипаска, Завалипіч, Гуляйдень?! Не прізвища, а “музика епохи”!

      Тільки народ, який знає свій родовід, може самоусвідомлюватися й зростати ввись. Відродження наших українських імен, як чоловічих, так і жіночих, відродження віри, духовності, наших традицій, звичаїв, моралі - це ті чинники, без яких буде важко будувати могутню, процвітаючу державу, ім’я якої - Україна.

РОЗДІЛ2

Дослідження історичних коренів прізвищ  жителів села Рівне як складової історичного минулого українського народу

2.1.   Визначення історичних коренів в прізвищах мого роду

    Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. У кожного з нас своє життя й власна доля. Кожна людина має право на розвиток і самовдосконалення, світле майбутнє, яке в кожного різне. Але, як сказав відомий філософ Гете, "людина, яка не знає свого минулого, не варта майбутнього". Я погоджуюся з цією думкою, бо, дійсно, якщо ми будемо цікавитися своїм минулим, своєю історією, то в нас буде можливість уникнути багатьох помилок, що були зроблені раніше. Адже наше минуле – це досвід. Досвід, який ми переймаємо у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Я вважаю ні, тому що не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: "Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців".

Людська пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим, тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати.    Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І постає питання, а навіщо та історія, якщо і без неї живеться добре? І тоді про яку пам'ять можна говорити, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сучасність не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе, історію свого роду. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Люди, які сьогодні живуть в достатку, благополуччі, здоров'ї хочуть залишитись у цих матеріальних благах до кінця своїх днів і прагнуть щоб їх діти також прожили так само. Але не виховуючи і не прививаючи дітям любові до свого роду, не розповідаючи про героїчні подвиги своїх предків, та про традиції і звичаї нашого народу вони збіднюють їх світогляд і автоматично перетворюють в людей без національної та культурної пам'яті, в людей без духовних цінностей, інакше кажучи в "манкуртів". Раніше манкуртами називали рабів в Середній Азії зі стертою пам'яттю в буквальному розумінні, жахливим способом. А сьогодні цей термін знов починає вживатись і ним називають людей без етнічної, національної та культурної пам'яті. Такі діти в разі втрати цього так званого благополуччя йдуть на жахливі вчинки. Та вони матір і батька сприймають тільки як "мішок з грошима". Тобто за виживання і збереження звичних умов існування вони боряться будь-якими способами, як хижаки. Тоді таку людину і людиною назвати важко.

Можна розглянути й інший приклад. Кожен з нас має своє Дерево, не просто Дерево а "Родове дерево". Кожен з нас це листочки, квіточки, які знаходяться зверху, а в самому корінні знаходиться бабусі, прабабусі, дідусі, прадідусі. В корінні знаходиться наша родовідна пам’ять. Коріння дерева п’є сік землі, а коріння нашого родового дерева дає нам пам’ять. А тепер уявіть собі, що якась страшенна сила відрізала ваше родове коріння. Що станеться з деревом і з вами? Що ви втратите? Дерево зів’яне й пропаде, а ми втрачаємо знання самого себе, відповідь на питання чому саме так, а не інакше поводимо себе в різних життєвих ситуаціях, родовідну пам’ять. І це страшно. Бо дійсно, людина без роду справді не зможе жити, як відірваний від дерева листочок. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.

А давайте дамо відповідь, ще на одне не мало важливе питання для кожного з нас. Що для людини, будь-якої, бідної чи багатої, молодої чи зрілої є саме важливе? Чого ми бажаємо самим собі і самим близьким людям? Чого не купиш ні за які гроші? Звичайно це здоров'я. А хіба питання генетики не відноситься до питання свого походження? От вам і ще один не мало важливий аргумент щодо детального вивчення свого родового дерева.

Останнім часом я стала часто задумуватись про своє походження, так цікаво знати звідки бере початок моє існування, які вчинки предків падають на нас – нащадків, адже як каже народна мудрість: "За гріхи батьків страждають діти". Тому я вважаю, що вивчення минулого потрібно починати із себе, із власного походження, зі власного родоводу. Свій родовід повинен знати кожен, цікавитись ним , робити висновки для себе і вчитись на чужих помилках, аби нашим нащадкам колись жилось краще, аби вони згадували нас добрим словом, адже ми несемо відповідальність за прийдешнє покоління, у цьому і є весь сенс життя земного. Мій рід подарував мені прізвище Булгакова. Досліджуючи його, я дізналася, що прізвище Булгаков має дуже цікаву історію походження і відноситься до поширеного типу найдавніших східних прізвищ, які ведуть свій початок від тюркського прізвиська Булгак. Подібні прізвиська давалися слов'янинові, людині, яка не має ніякого відношення до тюрків. Прізвисько зазвичай стосувалося будь-яких особистих якостей. Надалі до прізвиська звикали, і нащадки успадковували його. Як правило, початкове значення слова, яке лягло в основу прізвиська, забувалося. Складаючи родове дерево я дослідила 9 поколінь свого роду. Звісно, що не всі вони мали прізвище Булгакові. Мені вдалося відкрити для себе 22 прізвища моїх пращурів, кожне з яких має свої історичні корені. Так, прізвище Матрунчик має цікаву етимологію і відноситься до групи метроніміческіх прізвищ, утворених від жіночих імен. Прізвища такого типу нечисленні, оскільки традиційно за основу бралося ім'я батька як родоначальника і глави сімейства. Такі прізвища зазвичай виникали, коли жінка ставала главою сім'ї у разі вдівства, важкої хвороби чоловіка або під час його відсутності вдома через довгої служби в армії (за часів рекрутськихнаборів чоловіки були зобов'язані відслужити в армії 25 років). Не менш цікавим є прізвище Петлюк, яке веде свій початок від прізвиська Петля. Прізвисько Петля утворено від аналогічного прозивного. Петлею називається нитка, вірьовка, складена мочкою. Тим не менше існує кілька гіпотез, що пояснюють походження прізвиська Петля. Так, це прізвисько могли дати військовому, на мундирі якого було безліч петель – відзнак або просто носяться в якості прикраси. Можливо і те, що прізвисько Петля відноситься до професійних именованиям і вказує на рід діяльності предка: Петлею могли прозвати того, хто виготовляв дверні петлі-навішування. Не можна виключити, що так прозвали мисливця, розплутує звірині сліди — петлі.

Серед прізвищ мого роду є такі, що походять від церковного імені – Марієвський, Павлюк. А є прізвища, які вказують на професійну діяльність людини – Мельник, Косач, Смоляр, Чумаченко. Прізвище Ярмолюк відноситься до поширеного типу українських прізвищ і утворене від хрестильного імені Єрмолай. Після 988 р кожен слов'янин під час офіційної церемонії хрещення отримував від священика хрестильне ім'я. Таке іменування дозволяло вирішувати проблему ідентифікації: виділення конкретної людини з суспільства. Тому саме церковні імена і стали активною базою для створення прізвищ. Мали мої пращури і козацькі корені. Про це свідчить прізвище Сич. Помічаючи схожість з якоюсь рисою представників фауни і флори, особливо птахів, запорізькі козаки давали такі прізвища своїм товаришам.

Аналіз походження прізвищ мого роду дає можливість  констатувати, що більшість з них мають українські корені. У цих прізвищах є чимало компонентів, у яких закодована цінна інформація про матеріальну і духовну культуру роду.

2.2.  Виявлення козацьких коренів в прізвищах учнів Рівненської ЗОШ

         Ми не закликаю вас цілком і повністю поринати у історичний потік з головою, не кажемо, що історію ми маємо знати "на зубок", але те, що було з нами і нашим народом колись, безперечно, має неабияке значення. Воно слугує нам взірцем або яскравим прикладом помилки. Що ж стосуться кожного з нас особисто, то, на мою думку, не варто жити минулим. Данте писав: "Спалені мости у минулому, нам відкривають шлях у майбутнє", а отже, пам’ятати ми маємо як хороше, так і погане, з вірою крокуючи у світле майбутнє.

Досліджуючи прізвища учнів моєї школи, моїх односельців, я вирішила більш детально зупинитися в даній роботі на прізвищах козацького походження. Чому саме ці прізвища мені цікаві? Цей інтерес виник декілька років тому, коли в нашому класі з явився « новенький» на прізвище Варикаша . Дійсно прізвище кумедне і нестандартне. Але я помітила ,що серед жителів села є  аналогічні – Вирвихвіст, Кривоніс. Походження цих прізвищ стало мені зрозумілим після вивчення теми з історії України «Побут запорізьких козаків», де вчитель пояснила як козаки давали прізвиська новоприбулим на Січ. Тож я усвідомила, що корені родів моїх односельців сягають козацької доби. Сотні років пройшли після скасування козацтва. Та нащадки славних воїнів-козаків живуть і нині в різних куточках української землі. Враховуючи географічну близькість нашої території з колишніми козацькими вольностями, цілком імовірно, що серед моїх шкільних товаришів є також козацькі нащадки. А з ясувати ми це спробували, досліджуючи їхні прізвища. Отже , в Рівненській школі навчається 160 учнів. Ці діти єносіями 107 прізвищ (є брати і сестри). 16% усіх прізвищ  мають козацькі корені. Це такі прівища як Сорока, Пугач, Коршунов. Синицин, Варикаша, Сєчін та інші. Досліджуючи окремі прізвища, ми з ясували історію їхньої появи. Так, прізвища Сорока, Пугач козаки давали своїм товаришам, помічаючи схожість з якоюсь рисою представників фауни і флори, особливо птахів. Вирвихвіст – кумедне козацьке прізвище. Варикаша – прізвище, пов’язане з діяльністю праці. Сєчін - це прізвище пов'язане з дієсловом сікти, яке мало різні значення, зокрема поранити холодною зброєю або піддати тілесному покаранню. Це дієслово лягло в основу прізвиська перетин, від якого пізніше і утворилося прізвище Сечин. Сечений, згодом отримав прізвище Сечин.

Прізвище Приходько веде свій початок від прізвиська Приходчик. Приходчиком в старовину називали приймальника і зберігача грошей або припасів. Можливо, прізвисько походить від прикметника прихожий, тобто прийшов, чужий. Так могли називати новосела, новачка. . В основі прізвища Коршунов лежить прізвисько Коршун. Так могли прозвати людини за зовнішню схожість з цим птахом (наприклад, гачкуватий ніс). Однак не виключено, що прізвисько Коршун отримав той, хто володів крутою вдачею.   Козацьке прізвище Синицин утворене від прізвиська, яке також сходить до аналогічної  назви птиці. У цьому випадку, цілком ймовірно, що прізвисько Синиця отримав рухливий, верткий, невисокий чоловік. Козацьке прізвище Куліш пов’язане з назвою каші у козаків. Кулішем могли покликати особливо пристрасного любителя цієї страви.

     Вивчаючи історичні корені учнів нашої школи, я зрозуміла, що ми – молоді пагони могутнього дерева, ім я якого – український народ. А щоб це дерево не всихало, ставало сильнішим,  треба берегти його коріння. Якщо молоде покоління буде вивчати і знати історію свого народу, то цей народ буде ставати все сильнішим.   Я вважаю, що прізвища – своєрідний код для розкриття значної  інформації про вірування, заняття, культуру, побут, міграції наших предків.

   

                                                                ВИСНОВКИ

У нашому дослідженні ми намагалися дослідити особливості шляхів формування українських прізвищ з історичної точки зору, охопити якнайбільшу кількість існуючих видів українських прізвищ, розглянути історію дослідження даного питання. Дослідивши певні групи прізвищ за походженням, ми прийшли до висновку, що кожне прізвище несе в собі історію свого роду в контексті історії нашої країни. Визначаючи корені прізвищ учнів нашої школи, ми з’ясували, що, незважаючи на міграцію населення нашого села, у комплексі переважають прізвища українські. Внаслідок проведеного дослідження було встановлено, що більшість прізвищ учнів нашої школи (1-11 класів) належать до найбільш вживаних антропонімічних типів, поширених як на території Східної, так і Західної України. Особливу увагу було приділено вивченню особливостей прізвищ, які виникли в період козацької доби. У ході дослідження я переконалася в тому, що в українських давніх прізвищах учнів нашої школи досить повно й своєрідно відображено моральні особливості нашого народу, в них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова; національні особливості побуту, звичаїв, спілкування; політичного, економічного і культурного розвитку українців. В них проілюстровано події та явища громадського життя, процеси праці, зв'язок людини з певною місцевістю та закладено генетичний код багатьох поколінь українців. Отже, зважаючи на вищесказане, можна констатувати такий факт: у прізвищах жителів села Рівне і мого роду є чимало компонентів, у яких закодована цінна інформація про матеріальну і духовну культуру краю. На закінчення слід сказати, що дослідження українських прізвищ це цікава і корисна справа. Адже наші прізвища це не сухий, позбавлений змісту паспортний знак. Це живе слово, пам’ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони складають історію наро

                                        Список використаних джерел

1.   Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків,- К., 1991. — С.277.

2.  Гайдукевич Т. Коли сформувались українські прізвища// жовтень.- 1987.-№6.

3. Глинський І.В. Твоє імя – твій друг.- К.,1985.3. Железняк І. М. До історії українських прізвищ // Мовознавство.-1987.-№5.

4.  Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2007. - 528 с.

5. Кононенко П. «Свою Україну любіть».- К., 1996

6. Масенко Л.Т. Українські імена і прізвища.К.: «Знання»,1990

7. Непокупний А.П. та ін. Міжетнічні зв’язки в українській антропонімії XVII ст. («Реєстри всього Війська Запорозького» 1649 р. і мовно-територіальні контакти). К., 1989.

8. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища.- К.: «Наукова думка»,1966.

9. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ .- К.: «Радянська школа», 1969.

10. Худаш М.Л. З історії української антропонімії. – К., 1977.

11. Худаш М.Л. Із спостережень над українськими козацькими особовими

назвами-композитами середини XVII ст.//Ономастика. Питання

мовознавства. – К., 1966.

12. Щербань П. Формування національної самосвідомості студентів //

Українознавство. – 2006. – № 4

13. Чучка П.П. Словотвір українських андронімів. – К., 1966.

14. Яворницький Д.Історія Запорожських козаків. – К.,1989.